Певно, на цьому ми б і поставили крапку, якби не зауваження відомого мистецтвознавця, професора Платона Білецького, який, побачивши цей інструмент у нашому Музеї, сказав, що зображення подібного йому доводилось бачити на давніх картинах з традиційним сюжетом “Козак Мамай”…”

Досі про гітару в українському народному побуті майже ніхто не згадував, не помічав, ба навіть і назви-такої не подибуємо в наших піснях, казках, думах. Певно, тому у наших дослідників навіть думки не виникало про існування її в давньому народному музикуванні. Ось тому, мабуть, і знаходимо у книжці Гната Хоткевича “Музичні інструменти українського народу” (ДНУ, Харків, 1930 р.) такий розділ: “Квінтарна. Що це таке невідомо. Може, навіть і не музичний інструмент, хоч назва ніби походить з музичного терміну. Згадку про квінтарну я здибав лише у О.Левицького: описуючи двір українського шляхтича ХVІ в., автор каже, що в спальні господаря звичайно висіла на стіні “квинтарна й кобза турецкая” (Ганна Монтовт, “Киевская старина”, 1883, І, 97)”. Приходиться дивуватись Хоткевичевій інтуїції, бо ж “квінтарна” то дійсно музичний інструмент. Звертання до історичних джерел пояснить нам, що це назва п’ятиструнної гітари, малюнок і опис якої, як інструменту давно вживаного, з традиціями виконавства у побуті багатьох народів світу, подає нам славетний музиколог Преторіус у своїй, друкованій у 1614-1619 роках, книжці. Наведемо тут лише кілька рядків з неї, цитуючи за роботою О.Фамінцина “Домра и сродные ей музыкальные инструменты русского народа” (СПБ, 1891): “…квинтерны имеют по пять хоров струн (п’ять подвійних струн І.Ш.), а употребляют их в Италии комедианты или шуты только для бренчания. При звуке их они поют вилланеллы (селянські пісні І.Ш.) И другие дурацкие, пустые песни. Тем не менее, однако, с сопровождением квинтерны могут исполнятся хорошим певцом и другие изящные, грациозные и приятные песни”.

У музеї Брюссельської консерваторії є гітара ХVII ст. з Італії, резонатор якої звичайної вісімкоподібної форми з пласкою нижньою декою, струн має п`ять (двійних). Такою гітара лишилась десь до середини ХVIII ст., коли двійні струни почали заміняти на одинарні, а кількість їх збільшилась до шести. На початку XIX ст. А.Сіхра ввів у побут Росії семиструнну гітару з так званим “російським строєм”.

Україна, маючи надзвичайно багатий народний інструментарій, ніколи не стояла осторонь шляхів світової культури, ніколи не цуралась її надбань, ось тому ми знаходимо п’ятиструнну гітару у волинській господі ХVІ ст., де вона також звична, як і кобза, бачимо цей інструмент у Карпатах, на давніх творах українського живопису з традиційним сюжетом.

Однак, якщо такий інструмент віддавна, принаймні з ХVІ ст., існував у музичному побуті українського народу, то чому ж тоді “квінтерни” чи “гітари” не стрічаємо в наших народних піснях, думах, казках, приказках, а з подібних струнових лише ”кобзи”, “бандури”, та от іще ніби пестливе “бандурка”. (“Ой по горах, по долинах, по широких українах ой там козак походжає, у бандурку виграває”). Цю назву “бандурка” стрічаємо і у давніх піснях Галицької та Угорської Русі західних українських землях. Тут доречно згадати, що за твердженням де-Воллана “до ХVII сторіччя особливою любов`ю верховинців користувались ліра і бандура”. ( Г. де-Воллан. Угро-русские песни. 17 стор.). Зауважимо, що минулого року нами було виявлено у Путильському районі Чернівецької області давній центр виробництва карпатських лір. Саме тут вони побутували у своїх напрочуд довершених, традиційних формах, матеріалі та декорі, які були втрачені по інших регіонах України.

А що ж “бандура” (чи може “бандурка”), про яку говорить де-Воллан?

Щодо назв музичних інструментів, то на Україні “кобзою” називали і клавішну ліру, і дуду (рос. “волинка”), і бандуру, окрім інших лютнеподібних. “Бандурою” ж називали інструмент з ладами й без них, роблений з двох плоских дек та обичайки; була в скарбах Самойловича “бандура з розних дерев полосами, составленная с костьми о семи струнах”, і були довбані з червоної верби з тридцятьма струнами. А було, що бандурою називали інструмент без приструнків, з самими лише струнами по ручці і з ладами. Це “бандура”. А що ж таке “бандурка”? Чи це просто зменшувальна форма і значить “мала бандура”, чи це якийсь інший інструмент?

Відповіддю на це питання стала знахідка визначного музичного діяча і фольклориста М.Привалова. Побіля Уральських гір, на землях Війська Уральського він виявив у побуті уральських козаків “бандурку” п’ятиструнну гітару. Ось що він пише: “Об употреблении бандурки среди донских казаков я слышал… Между тем, на Урале как на Севере, так и на Юге, бандурка встречается в качестве самостоятельного инструмента. По внешнему типу она представляет маленькую гитару, так как имеет выемки по бокам кузова и плоское дно. Голосник в виде круглого отверстия в верхней деке. Гриф имеет пять поперечних навязных ладов, характеризующих мажорную гамму. Лопатка в виде фантастического завитка откинута от грифа и имеет пять гитарных колков для пяти струн бандурки… Строй бандурки Пермской губернии Екатеринбургского уезда (с.Троицкое) похож на строй Преториуса”.

Стрій подано такий (починаючи знизу): соль малої октави, ре соль сі ре першої октави. Ось у який спосіб грають на цьому інструменті (цитуємо за М. Приваловим: “…три верхние струны прижимаются как на гитаре, пальцем указательным, средним, безымяяным (и иногда мизинцем) левой руки; но два баса никогда не укорачиваются, указательным пальцем правой руки производится общее по всем струнам бряцание (движением кисти) как на балалайке. Следовательно, в то же время, как левою рукою нажимаются разные аккорды на струнах до ми соль, басы до соль всегда звучат по всей длине, давая однообразное сопровождение в интервале квинты. Одним словом, бандурка представляет собою нечто в роде пятиструнной уральской балалайки; очень возможно, что и четырехструнная малорусская балалайка есть ни что иное, как видоизменение позднейшее формы южно-русской казацкой бандурки, подобно тому как великорусская балалайка есть видоизменение домры. Точно также и московская 4-струнная балалайка представляет собою, вероятно, не что иное, как южно-русскую бандурку”.

На ручних басах лишено саме ту квінту, яка постійно звучить на бандурці, і грають на них тим же штрихом не смичком чи щипком, а “бряцанием” плектром по двох струнах.

Що ж до “лопатки” голівки з “фантастичним завитком” бандурки то така форма голівки є чи не домінуючою у бандур багатьох регіонів України, і у фондах нашого музею є чимало таких зразків.

Щодо триструнного варіанту карпатської “гітари”, то можна гадати, що в даному випадку було лишено три верхні струни, а бурдонна квінта звучала на якомусь іншому інструменті. Певним доказом тому може бути вокальне визначення функцій струн, якщо згадати чи не аналогічну з цього погляду назву першої струни і п’ятиструнної квінтерни, яку українською мовою можна перекласти як “співавши”.

Згадаємо, хто ж такі уральські козаки, в побуті яких М.Привалов знайшов п’ятиструнну гітарку-бандурку-”квінтарну”? З цього приводу О.Рігельман у своєму дослідженні “Летописное повествование о Малой Руси и ея народе и козаках вообще…” писаному в 1785-1786 рр., говорить таке (цитуємо за московським виданням 1847 року, стор. 101): “…Прочие же козаки произошли началом от их же малороссийских, то есть, Черкасских украинских козаков, как в сей летописной повести описывается, от 16 столетия: первые Донские, перешед ради утеснения своего, из-за Днепра, от города Черкас, к реке Дону, там стан свой утвердили, и город себе потом, с тем же именем, Черкаской, построили, и в подданство Российское, царю Ивану Васильевичу, в 1549 году, добровольно отдалися. От сих уже произошли через отшатившихся от них, в 1576 году, для воровства на Волгу, и оттоль в Сибирь зашедшие, и царство Сибирское завоевавшие, от 1581 года козаки сибирские. Другие ж в то время на Яик, что ныне Урал, реку ж зашедшие Яицкие, ныне ж Уральские, назывались…”.

М.Привалов, не виключаючи повністю можливість занесення “бандурки” козаками, дає, однак, таке пояснення: “Депо в том, что в начале XIX ст. множество крепостных крестьян было куплено в Малороссии уральскими заводчиками (главным образом Демидовым) для колонизации Пермского и Екатеринбургского края. Малороссы долго еще жили обособленною жизнью и внесли в быт края много своих песен, поверий и народних обычаев. Вероятно, они принесли с собою музыкальные инструменты (как, например, малороссы в Самарской губернии), и хотя бандур в Пермской губернии теперь уже нет, но названье это очень часто там присваивается гитаре, под влиянием, очевидно, малорусского духа”. Щодо сказаного Приваловим, то згадавши, що у XIX ст. гітари мали шість, а в Росії й сім струн, підкреслимо факт існування п’ятиструнної бандурки-гітари в побуті уральських поселенців.

У цих приваловських рядках для нас найціннішим є свідчення, що “под влиянием малорусского духа” гітару названо “бандурою”, а маленьку гітару принесену “козаками мамаями” до Уралу ще в ХVІ ст., “бандуркою”. Отже знайдені ручні баси можна вважати реліктом квінтерни, тої оспіваної народом “бандурки”, яка доховалась аж до початку XX ст. в Уральських горах. До речі, на картині “Козак Мамай”, про яку говорив професор П.Білецький, зображено один з різновидів гітари, так звану віуелу, розквіт мистецтва гри на якій припадав на ХVІ-ХVII ст. …

До питання реконструкції МАМАЇВСЬКОЇ КОБЗИ-БАНДУРКИ неодноразово зверталися майстри ще за радянського часу. Їхні напрацювання та цікаві конструктивні знахідки ілюструє представлене на виставці невелике зібрання кобз 1960-70-х рр., що з’явилося у Музеї також за активної участі пана Ігоря. На превеликий жаль, ці інструменти були від початку орієнтовані на уживання насамперед в оркестрах, а їхній величезний потенціал звичайного побутового інструмента був у той час, по суті, проігнорований.

І дуже даремно! Адже цей інструмент має багато переваг поруч із сучасною шестиструнною гітарою. Він менший за розміром і вагою, легший в опануванні і універсальніший в цілому. Його стрій приступний і малій дитині: будь-що зігране на ньому приємне для вуха… Зрештою, як і кожен витвір традиційної культури, він справді поєднує у собі ПРОСТЕ, КРАСИВЕ І ДОЦІЛЬНЕ…

Побутування та типи традиційних цимбалів в Україні

Найдавніший різновид побутує нині у Воловецькому районі Закарпатської обл. Мають вони усього шість бунтів струн (по три у бунті), які дають чотири тони квінтового кола і строяться за скрипкою (яку там називають “гуслі”). Ці цимбали вживаються лиш у реґіональному ансамблі, який складається з скрипки, баса і цимбал, де виконують функцію ударних та посилюють гармонічну визначеність виконуваних на скрипці мелодій. Цікаво відзначити, що конструкція цих цимбал подібна до конструкції гуслів, які знайдені нами на Дніпропетровщині.

Дальшим розвитком цього архетипу є інструмент, що побутує в Сколевському і Турківському районах Львівської обл. Цей різновид відмінний кобилкою, котра дає можливість одержати діатонічний звукоряд в обсязі октави.

Наступний тип цимбал умовно названий нами “рахівським”, бо поширений щонайбільше у цьому районі, відомий усій Україні і в кінці минулого сторіччя був описаний М.Лисенком. Має цей інструмент 13-17 бунтів струн (по 3-7 у бунті), які дають можливість одержати діатонічні звукоряди вживаних тут строїв микуличинського, мадярського, волоського в обсязі понад 2 октави. На цих цимбалах грають соло різноманітні танцювальні та пісенні мелодії, інструментальні п’єси для слухання. В реґіональному ансамблі із скрипкою, басом та барабаном (який звуть тут “бубен”) ці цимбали виконують як гармонічний супровід, так і мелодію, але, як правило, не солюють.

І останній тип верховинський, який розповсюджений майже виключно у Верховинському та Косівському районах Івано-Франківської обл. Маючи по 17-27 бунтів струн (по 6-7 у бунті), він існує як ансамблевий та сольний тип інструменту. У типово реґіональному ансамблі, який складається з двох скрипок, бубна та цимбал, останні можуть виконувати й провідну партію. Конструкція цих цимбал, шо має витримувати натяг значної кількості струн, відмінна і від рахівських, і від воловецьких, які теж різняться між собою. До того ж верховинські цимбали мають чотири голосники, тоді як інші типи лиш по два. Слід вказати на багате декоративне вбрання, яке зовсім відсутнє у воловецьких і рахівських інструментах.

На всіх типах цимбал грають дерев’яними молоточками “пальцятками”, (у воловецьких вони тонші й довші), голівки яких інколи обтягують шкірою, що, однак, зовсім не є типовим.

Надзвичайно багате мистецтво цимбалової гри нашого народу, яке достатньо характеризувати чи може буть щось красномовніше фактом існування музичних творів з симфонічною формою розвитку тематичного матеріалу.

Факт побутування виявлених різновидів дозволяє інакше дивитись на історію побутування цього інструменту в Україні і не пов’язувати його появу в культурі нашого народу з проникненням в XIII ХІV ст. західноєвропейських музичних традицій…”

Давні народні конструкції скрипок,
що беруть свій початок від давньоруських гудків

Один з найулюбленіших народних інструментів і обов’язковий (майже завжди головуючий) учасник багатьох ансамблів, які супроводжують дійства громадського та особистого характеру, скрипка надзвичайно широко використовується й для сольного виконавства, форми якого часом надзвичайно складні і своєрідні (зафіксовано існування сюїт-поем). Вже у ХVІ ст. документально підтверджено існування скрипалів-професіоналів, які по багатьох містах були об’єднані у цехи.

Нині цей інструмент по Україні має повсюди ті ж форми і стрій, кількість струн (хоч часто народні музики використовують лиш три струни), що й класичний зразок її, однак існують деякі реґіональні відміни, і навіть відміни у самому реґіоні. Так, наприклад, скрипка-гуслі лемків має більш опуклі деки, ніж їх сусідів гуцулів. Це яскраво видно як на давніх інструментах нашої колекції, так і на сучасних.

З особливостей виконання вкажемо на підвищення строю скрипки на тон (щоб звучала “різко”), а також на способи виконання, звані “грати лірою” та “грати пуком”. Перший полягає в тому, що волос смичка опускається до ступеня, який дозволяє видобувати звук одразу на трьох струнах; другий у тому, що хтось тоненьким прутиком б’є (як пальцятками по цимбалах) під час гри на скрипці по її струнах, створюючи своєрідний акомпанемент виконуваній скрипалем мелодії.

В Музеї зібрано чимало інструментів різних українських майстрів, серед яких роботи всесвітньовідомих Т.Підгорного та О.Пехенька… Цікаві й довбані скрипки з Київщини, у способі виробництва яких, певно, виявляються традиції виготовлення древньослов’янського гудка…”