18.03.2011

80 років з піснею по житті

Марія Байко: «Ми з сестрами довго співали, відроджували бандуру, яка була в забутті...»

Інна КОРЧУК Фото автора

Народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, професор... Звання та нагороди Марії Байко можна перелічувати довго. Але щоб зрозуміти, наскільки великою є ця людина, варто послухати її пісні. Чистота інтонації та свіжість голосу вражають. Її можна слухати безустанно. Про шлях до визнання, своїх легендарних вчителів та учнів, наукову працю кореспонденту “ВЗ” розповіла Марія Байко.

Родина у нас велика. Батьки мали п’ятеро доньок. Жили у мирі та злагоді, – згадує Марія Байко. – Мама нас завжди кликала – Зенуся, Дануся, Маруся, Нінуся, Іруся. Я – середня донька. Хоча наше рідне село Яблониця на той час було українським, все ж у 1944-45 рр. зазнавали утисків з боку поляків, які набігали на село. Родина сповідувала всі українські звичаї та традиції. Наша хата стояла при дорозі серед села. Збоку текла невелика річечка. Через річку навпроти нашого обійстя була капличка, де святили воду. Напередодні Водохреща ми з батьком навпроти каплички поставили з льоду хрест. На ніч залили його водою, аби він обледенів. Зранку хрест пофарбували в синьо-жовті барви. А коли всі люди зібрались, отець вийшов святити воду, випустили голубів, на ніжках яких теж були прив’язані синьо-жовті стрічечки. Для українців це було справжнє свято! А поляки лише скоса позирали на це дійство, але нічого не казали.

Село Яблониця відрізнялось культурними настроями. Тато, який був шанованим заможним чоловіком, старостою села, виділив частину своєї садиби, аби побудувати культурний осередок – хату-читальню. Туди вечорами сходились люди, відбувались виступи, засідання, концерти...

В 1945 році вже несила було терпіти постійні утиски. Війна ще не закінчилась, а ми мусили покидати рідну домівку. Тато хотів, аби цілим селом виїхали на Велику Україну і організували там свій колгосп. Але так не виходило. Виїжджали окремими сім’ями. Перевезли нас у село Красне, що на Львівщині. Не встигли розпакувати речі на новому місці, як до хати завітали нічні гості. Хотіли, аби старша сестра пішла з ними в партизани. Мама порадила їм ще зачекати, не забирати дитину серед ночі в зимові ліси...

- Чи бували після переїзду в рідній Яблониці?

- Нещодавно навідувались. Тепер це польське село. Після від’їзду у нашу хатину вселилась польська сім’я. Цікаво, що у того хазяїна було п’ятеро синів. Нам переказували, що він любив повторювати: «Коли до моїх синів приїдуть ті п’ятеро дівчат, які тут жили?» (сміється. – І. К.).

- У другій половині ХХ століття окрасою української концертної сцени було тріо сестер Байко – Даниїли, Ніни та Марії. З чого почалось ваше знайомство з піснею?

- З маминих співанок. Вона гарно співала. І всі п’ятеро сестричок Байко мали гарні голоси, тому записались у церковний хор. Старші люди з усмішкою казали: “Послухайте, як гарно байченята співають”...

- Тріо сестер Байко об’їздило півсвіту. Розкажіть про закордонні гастролі...

- Багато подорожували з концертами по світу. Неодноразово бували в Польщі, Росії, Білорусії, багатьох республіках колишнього СРСР. Їздили у Бельгію, Люксембург, тодішню Чехословаччину, Канаду, США, Францію, Німеччину... Ніколи не забуду виступу в Організації Об’єднаних Націй. Там всі були вражені голосами сестер Байко, з цікавістю розглядали наші українські строї. Кажуть, у їхній штаб-квартирі досі висить наше фото з виступу.

- Зараз сестер Байко практично не видно на сцені...

- Роки вже не ті... Зрештою, довгий час жили у різних містах. Інколи на концертах мені доводилось виконувати соло за трьох, бо сестрички не могли приїхати на виступ. Ніна вже залишила викладацьку діяльність у Київському університеті культури та мистецтв і переїхала до Львова. Тепер всі живемо в одному місті і зустрічаємося частіше.

- Ваші сини пішли стопами батька – відомого митця Василя Одрехівського. Вашу стежину не обрали...

- Горджусь своїми синами. Пригадую, вечорами збирались дружньою сім’єю і ділились здобутками за день. Старший син – Володимир Одрехівський – відомий скульптор, професор Львівської національної академії мистецтв, заслужений діяч мистецтв України. Молодший – Роман Одрехівський – теж досяг визнання у галузі декорування скла. Зараз готується до захисту наукової роботи. До речі, донька Романа, моя внучка Марічка, має талант до співу. Їй лише вісім, але я вже активно навчаю її музичної грамоти.

- З 1959 року викладаєте у Львівській консерваторії. Якими випускниками особливо пишаєтесь?

- З моєї викладацької лави вийшло в світ чимало талановитих вокалістів. Галина Чорноба стала солісткою Большого театру у Москві, вона – заслужена артистка Росії та народна артистка України. Свій старт починав з мого класу відомий народний артист України Іван Попович. Виховала я ще двох народних артисток України – Лідію Кондрашевську та Марію Зубанич. Серед моїх учнів – солістка Львівської опери, заслужена артистка України Світлана Мамчур. Чимало моїх студентів роз’їхались по світу. Заслужена артистка України Надія Петренко зараз в Італії, заслужена артистка України Любов Клопотовська – в Німеччині, лауреат багатьох конкурсів Сюзанна Фрадіна-Корецька – в Ізраїлі-США, ще одна лауреат міжнародних конкурсів Любов Щибчик – у США. Не можу не згадати лауреата міжнародних конкурсів, володаря рідкісного для чоловіка голосу контр-тенора Василя Сліпака, який зараз у Франції. Навчала кількох студентів з Китаю. Найталановитіша з них Лін Хань зараз є солісткою Пекінської опери. Важко всіх перелічити. Загалом з мого класу вийшло понад вісімдесят студентів.

- За роки викладацької діяльності маєте, мабуть, чимало секретів постановки голосу. Чи можна навчити співу кожного?

- Станіслав Людкевич говорив, що 99 відсотків українців – співочі. Але у співі велику роль відіграє талант, Божа іскра. Потрібно мати голос, слух, внутрішнє чуття музики, правильно володіти диханням... У викладанні притримуюсь школи Соломії Крушельницької. Чи я сміюся, чи я плачу, а ноту треба заспівати гарно, надати їй характеру.

- Хто з визначних артистів став вашим наставником, провідником у житті?

- Прийшла в консерваторію в епоху викладання потужних митців, композиторів... Дякую Богу, що доля звела мене з такими світочами, як Станіслав Людкевич, Микола Колесса та його родина, Анатолій Кос-Анатольський, Одарка Бандрівська (племінниця славної Соломії Крушельницької), Марія Білинська, Стефанія Павлишин... Ці великі митці створювали для тріо сестер Байко геніальні твори.

- Хто, на вашу думку, з сучасних виконавців гідний представляти українську пісню у світі?

- Останнім часом зацікавив колектив “Піккардійська терція”, який гідно носить звання лауреата Шевченківської премії. Акапельний спів – найвища грань співочого мистецтва. Захоплююсь їхнім виконанням народних пісень.

- Чи є у вашому репертуарі пісні, особливо дорогі вашому серцю?

- Найдужче запали в душу та серце пісні, які наспівувала мама. Згодом почала співати їх сама. Це народні композиції “Марусенька по саду ходила”, “Гаданочка”, “Ой горами волоньки”, Ходжу по саду, сіно городжу”, “Чи то мій Іванко на кларнеті грає”...

- Маріє Яківно, ви – видатна співачка, професор... Незважаючи на вашу зайнятість, знайшли час на те, аби понад тридцять років їздити селами поміж лемків і збирати їхній фольклор. Ваша титанічна праця вилилась в унікальне видання – “Антологія лемківської пісні”...

- Слухаючи мамині пісні, закохувалась у них знову і знову. Поставила собі за мету зберегти цей унікальний скарб Лемківщини. Люди відходять, забираючи з собою безцінну фольклорну спадщину пращурів. Потрібно якнайшвидше рятувати українську пісню, і не лише лемківську. Свого часу славні родина Колесс, Кос-Анатольських та інші збирали народний фольклор. Я долучилась до збереження культурних надбань своєї малої Батьківщини – Лемківщини. Моя антологія - це велика культурна пам’ятка для лемків. Шукаю людину, яка би продовжила мою роботу.

- Працюєте над автобіографічною книгою. Коли плануєте її презентувати?

- Це буде моя книга життя. Зараз підшукую світлини для ілюстрацій певних подій, дописую останні розділи. Важко сказати, коли вона побачить світ. Все залежить від того, чи дасть Бог здоров’я.

- У 1976 році ви стали лауреатом Шевченківської премії. В останні роки найвищою державною нагородою намагаються спекулювати. Що думаєте з цього приводу?

- Шевченківська премія – велика нагорода, честь, яку потрібно відпрацьовувати гідними справами все життя. Щодо скандалу, який постав навколо “Чорного ворона” Василя Шкляра, то це показово для нас. Маємо у важкий час стояти на своєму. Шкляр гідний отримати Шевченківську премію, на відміну від багатьох інших, яким цю велику державну нагороду таки вручили. Ми з сестрами довго співали, відроджували бандуру, яка була у забутті. Долучались і до відновлення сопілок, які теж зникали з музичного світу. Чимало працювали, перш ніж стати лауреатами Шевченківської премії.

- Які кроки інтелігенція та загалом український народ повинні робити, коли відверто придушують наші цінності, правду?

- Люди зневірилися. При владі – товстосуми. Наші можновладці – не українці, їм байдужа доля України. Але не варто опускати рук, особливо інтелігенції. Ми повинні боротись – словом та ділом. Як, наприклад, письменник Роман Іваничук. Він написав чимало історичних романів, де розкривається правда минулого і змальовується напрям дій на сьогодення. Таким чином він вніс свою лепту в історію. Я на своєму місці теж, думаю, зробила чимало. І на цьому не зупиняюсь. Щодня працюю на благо Вітчизни. Ми – нація з давньою культурою, своїми звичаями та віросповіданням. Не дамо чужинцям при владі знищити це. Надіюсь, підростаюче покоління підхопить нашу хвилю спротиву і боротиметься за своє.

- Розкажіть про свій ювілейний вечір. Чи знаєте, які сюрпризи готують вам ваші студенти, колеги по сцені?

- Мій ювілейний вечір відбудеться 25 березня у великому залі Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Не хочу бозна-яких церемоній. Все буде скромно, по-домашньому. Надіюсь, приїдуть мої випускники з усіх куточків України та з-за кордону. Просила їх, аби не готували мені жодних матеріальних презентів. Їхня пісня – найкращий подарунок. Є музика, під яку хочеться заснути і навіть відійти в інший світ. Музика і добра пісня – це для мене все. Гарний спів – це святе продовження мови, її прикраса, малювання мовних картин. Співу потрібно віддаватись усім серцем та душею. Велике щастя, коли можеш співати. Небеса подарували мені це щастя на все життя.


Довідка «ВЗ»

Марія Байко народилася 2 березня 1931 р. в с. Яблониці Березівського району (Польща). Розпочала свій творчий шлях у 1950-і рр. у вокальному тріо з сестрами Даниїлою та Ніною (періодично брали участь також Зеновія та Ірина). 1953-1958 рр. - навчання у Львівській державній консерваторії (спеціальність – оперна, концертно-оперна співачка, викладач сольного співу та спецдисципліни). 1963-1969 рр. – депутат районної ради депутатів трудящих у Львові. 1971-1975 рр. – депутат обласної ради депутатів трудяхих у Львові. 1976 р. отримала звання лауреата Шевченківської премії. З 1979 р. – народна артистка України. 1982 р. здобула звання професора. З 1969 р. з сестрами Байко брала участь у телефільмах. 1965-1989 рр. у світ вийшло п’ять платівок “Співає Марія Байко”. 1965-1989 рр. – сім платівок “Співають сестри Байко”. 2000 р. – аудіокасета “Ой співаночки мої”. 2003 р. - вийшов компакт “Марія Байко” та подвійний компакт “Сестри Даниїла, Марія, Ніна Байко”. 2008 р. отримала орден Княгині Ольги від президента України за багаторічну плідну працю в галузі культури.